Заповіт Т. Шевченка
25 грудня 1845 р. у Переяславі 31-річний Тарас Шевченко написав «Заповіт».
У листопаді 1845 р. Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В’юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей.
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. Після 20 грудня хворому погіршало, становище стало майже безнадійним.
На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про кінець життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. У таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки «Новые стихотворения Пушкина і Шевченки», що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.
Серед тисячі пам’ятників Т. Шевченку тільки один полтавський містить слова «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».
Якщо у пустелях Давнього Єгипту піраміди – пам’ятки фараонам, то в квітучій Полтаві пірамідальну форму має пам’ятник Кобзарю. Чому саме у Полтаві постав один із перших монументів Т. Шевченку? Гадаю тому, що тут, на Полтавщині, поет написав твір-маяк – «Заповіт». Видатний український скульптор Іван Кавалерідзе обрав для пам’ятника незвичайну форму усіченої піраміди та втілив образ Тараса у залізобетоні. На нетрадиційних формах пам’ятника позначився вплив художніх принципів конструктивізму. Пам’ятник двоярусний, має форму усіченої піраміди. П’єдестал заввишки 3,2 метра, висота фігури сидячого Т.Г. Шевченка — 1,8 метра.
П’єдестал скульптор подав як асиметричне нагромадження площин і обсягів, із яких постає фігура поета. На постаменті напис: «Т.Г. Шевченко». Під ним рядок із «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!» На другому ярусі монумента – могутня фігура поета-борця, яка ніби виростає з сірих асиметричних глиб і домінує в пам’ятнику.
Силует сидячого в задумі поета рельєфно вимальовується в просторі, його легко можна впізнати здаля. Величезне внутрішнє напруження, рішучість, гнів, прочитуються і в точно знайденому ракурсі ледь нахиленої голови, і в енергійному жесті правої руки – в усій фігурі Шевченка. До деталізації автор удається тільки в моделюванні обличчя, чим досягає портретної подібності, розкриття внутрішнього світу, виявляючи твердість і силу духу поета-борця. Його погляд суровий і гнівний. Вольова складка на переніссі кидає глибоку тінь на очі.
Чому ж тоді така задума, суворість образу поета? Чому він міцно обурено стиснув праву руку?
Асиметричність скульптури наче підкреслює дисонанс між чудовим пейзажем і роздумами поета. По-перше, пам’ятник Т. Шевченку розташований перед входом до парку. Величні верхівки столітніх лип, їхні пахощі у час цвітіння – це зелена казка Полтави, але і сьогодні нащадки козаків називають оазу Петровським парк.
По-друге, фасад пам’ятника звернено до видатної пам’ятки архітектури й мистецтва – будинку краєзнавчого музею. У Полтаві, яка дала світові стільки геніїв культури, тільки один-єдиний будинок у стилі українського модерну!
І одразу стає до кінця зрозумілим лаконічний, не багатослівний, позбавлений будь-яких прикрас образ, і співзвучний із сьогоденням заклик: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!»
У листопаді 1845 р. Шевченко працював у Археографічній комісії і мусив весь час роз’їжджати по селах і містах, змальовувати старовинні церкви, монастирі, незвичайні будівлі. Погода видалася мокрою, холодною. Вранці поет виїхав із села В’юнище в Андруші, в дорозі змок до нитки, а надвечір повернувся до В’юнища зовсім хворим і зліг у чужій хаті серед чужих людей.
Про хворобу поета дізнався його щирий приятель, переяславський лікар Андрій Осипович Козачковський і негайно ж перевіз Тараса Григоровича з В’юнища до себе у Переяслав. У хворого почалося двостороннє запалення легенів. Після 20 грудня хворому погіршало, становище стало майже безнадійним.
На Різдво Тарас Григорович лежав, сумно дивився у стелю і думав про кінець життя, про долю України, про майбутнє рідного народу. У таку годину Шевченкові страшенно захотілося сказати народові, Україні, своїм друзям тепле щире слово, і на папері лягли рядки: «Як умру, то поховайте…»
На щастя, міцний організм Шевченка переміг хворобу, і через два тижні поет уже вирушив у путь на Чернігівщину, а «Заповіт» пішов у люди: потрапив він на сторінки невеликої збірки «Новые стихотворения Пушкина і Шевченки», що була надрукована у Лейпцігу 1859 року.
Серед тисячі пам’ятників Т. Шевченку тільки один полтавський містить слова «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте».
Якщо у пустелях Давнього Єгипту піраміди – пам’ятки фараонам, то в квітучій Полтаві пірамідальну форму має пам’ятник Кобзарю. Чому саме у Полтаві постав один із перших монументів Т. Шевченку? Гадаю тому, що тут, на Полтавщині, поет написав твір-маяк – «Заповіт». Видатний український скульптор Іван Кавалерідзе обрав для пам’ятника незвичайну форму усіченої піраміди та втілив образ Тараса у залізобетоні. На нетрадиційних формах пам’ятника позначився вплив художніх принципів конструктивізму. Пам’ятник двоярусний, має форму усіченої піраміди. П’єдестал заввишки 3,2 метра, висота фігури сидячого Т.Г. Шевченка — 1,8 метра.
П’єдестал скульптор подав як асиметричне нагромадження площин і обсягів, із яких постає фігура поета. На постаменті напис: «Т.Г. Шевченко». Під ним рядок із «Заповіту»: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!» На другому ярусі монумента – могутня фігура поета-борця, яка ніби виростає з сірих асиметричних глиб і домінує в пам’ятнику.
Силует сидячого в задумі поета рельєфно вимальовується в просторі, його легко можна впізнати здаля. Величезне внутрішнє напруження, рішучість, гнів, прочитуються і в точно знайденому ракурсі ледь нахиленої голови, і в енергійному жесті правої руки – в усій фігурі Шевченка. До деталізації автор удається тільки в моделюванні обличчя, чим досягає портретної подібності, розкриття внутрішнього світу, виявляючи твердість і силу духу поета-борця. Його погляд суровий і гнівний. Вольова складка на переніссі кидає глибоку тінь на очі.
Чому ж тоді така задума, суворість образу поета? Чому він міцно обурено стиснув праву руку?
Асиметричність скульптури наче підкреслює дисонанс між чудовим пейзажем і роздумами поета. По-перше, пам’ятник Т. Шевченку розташований перед входом до парку. Величні верхівки столітніх лип, їхні пахощі у час цвітіння – це зелена казка Полтави, але і сьогодні нащадки козаків називають оазу Петровським парк.
По-друге, фасад пам’ятника звернено до видатної пам’ятки архітектури й мистецтва – будинку краєзнавчого музею. У Полтаві, яка дала світові стільки геніїв культури, тільки один-єдиний будинок у стилі українського модерну!
І одразу стає до кінця зрозумілим лаконічний, не багатослівний, позбавлений будь-яких прикрас образ, і співзвучний із сьогоденням заклик: «І вражою злою кров’ю волю окропіте!»
Немає коментарів:
Дописати коментар